Редактирование: Одеський слідчий ізолятор

<small>/ [[ПРАВО]] / [[ПЕРЕЧЕНЬ ПЕНИТЕНЦИАРНЫХ УЧРЕЖДЕНИЙ УКРАИНЫ]] /</small>
---------
'''Одеський слідчий ізолятор'''

'''65017 м. Одеса, Люстдорфська дорога, 11, (048) 266-70-02'''

Як відомо із джерел, що збереглися, у часи зародження держави слово "тюрьма" (тюрма, в'язниця) не вживалося. Більшість злочинців відпускалася до рішення "дела об них" (тобто до суду) на поруки.

У 1560 році вийшов указ, що забороняв влаштовувати підземні хороги - ями, у яких утримувались злочинці.

Таким чином,"колодники", що були сковані попарно в ножні кайдани і ручні колодки, та не одержували на своє утримання від держави ні одягу, ні їжі, ходили по торгах (базарах) і дворах, випрошуючи милостиню.

З 1805 року Одеса стає центром Генерал-губернаторства (до цього управління існували в Катеринославі, Херсоні та Миколаєві).

Режим найбільшого економічного сприяння спричиняв бурхливе зростання населення; природно, підвищувалась активність злочинних елементів серед прибуваючого і досить строкатого щодо національностей народу. Одесі стала потрібна своя в'язниця.

Архівні документи дозволили,"дотримуючись хронології", якоюсь мірою простежити за шляхом будівництва Одеської в'язниці.

1815 рік. Генерал-губернатором від інфантерії призначено Олександра Федоровича Ланжерона. У вересні наступного року він посилає доповідну записку в столицю: "Господину Главнокомандующему в Санкт-Петербурге, Управляющему Министерством полиции.

В Одессе и по здешнему краю много людей, которых нужно карать, но нет тюремного дома или острога для преступников".

На даний документ трохи більше ніж через місяць було послано відповідь із Міністерства поліції за підписом Головнокомандуючого.

07.03.1816 року Міністерство поліції — Херсонському губернаторові:

"Отношение на постройку препроводил я по принадлежности на утверждение Министра внутренних дел. О чем имею Вас, милостивый государь мой, уведомить". 31 березня 1817 року міністр внутрішніх справ Осип Коцебу повідомив Ланжерона про виділення грошей Херсонською казенною палатою. Ланжерон протягом декількох років зробив дуже багато для того, щоб прискорити будівництво в'язниці.

У травні 1823 року на посаду генерал-губернатора було призначено графа М. С. Воронцова. Він, також, як у свій час і Ланжерон, звернувся до Міністерства внутрішніх справ.

Воронцов направив таємному радникові Кочубею план щодо будівництва в'язниці наповненням на 400 чоловік, що в 2 рази перевищувало попередній план.

18 березня 1824 року було укладено контракт на будівництво в'язниці з одеським вчителем архітектури Томазіні, згідно з яким останній зобов'язався побудувати будівлю за поданим йому планом і за ціну, обговорену на торгах - 201900 карбованців.

Будівництво першої Одеської в'язниці було закінчено в 1826 році; стара тюремна будівля розташовувалась на Тюремній площі (нині Привокзальна площа) у районі залізничного вокзалу.

У 1870 році тюремний замок уже не справлявся з потоком ув'язнених, що були у в'язниці та постійно йшли етапами через Одесу. Будівлю було розраховано на 400 душ, а на той час кількість ув'язнених доходила до 900 і більше душ. Усе це турбувало сенат та уряд.

24 липня 1871 року за дорученням міністра відвідав Одеський тюремний замок граф Сологуб. Він дав такий відзив щодо побаченого: "Милостивый Государь Николай Иванович /Бухарин/. Согласно приглашению Вашего Превосходительства, я осматривал все места заключения гор. Одессы и не могу разделить вполне убеждения Вашего, что они не нуждаются в коренном преобразовании. В Одессе все в куче, не соответствует пенитенциарной науке. Одесский тюремный замок не имеет приспособлений для полезной острастки. Нет достаточного пространства для занятия трудом заключенных. Особо желателен в гор. Одессе для обуздания строптивого и впечатлительного населения в Южных портах, всегда готового на убийства и беспорядки, новый тюремный замок".

Як потім виявилося, наслідки цього відгуку були дуже значні. 8 вересня 1891 року відбулася закладка нового тюремного замку. Міська дума виділила під забудову нового тюремного замку більш ніж 15 десятин землі - усе це за активною допомогою міського мецената Маразлі. Землю було виділено далеко за межею міста, біля Нового християнського цвинтаря, вздовж Люстдорфської дороги.

Будинок в'язниці проектував санкт-петербурзький професор архітектури А. О. Томишко, а арку головних воріт в'язниці та два житлових будинки, що стоять поруч, - архітектор Бернардацці. (У наш час один будинок знесли і на його місці знаходиться автозаправна станція).

Керував будівництвом усього тюремного комплексу статський радник, інженер-архітектор Лев Львович Влодек. Будувалась в'язниця порівняно недовго.

6 липня 1894 року (за старим стилем) будівництво було завершено. Обійшлося будівництво в'язниці государевій скарбниці в 843000 карбованців сріблом.

Вів будівництво Особливий будівельний комітет, тому що комплекс будівель відносився до найзначніших будинків у місті.

Багато заводів брали участь у будівництві в'язниці. Усі металеві конструкції (маршові сходи, переходи і т. д.) поставлялися з ливарно-механічного заводу Бертрана. Цегла поставлялася з декількох місць, але основним постачальником був власник цегельного заводу С. П. Лупаков. Цегла, що поставлялася, була дуже високої якості. При кладці використовували гашене вапно.

У дворі було декілька досить великих ям, звідки брали це вапно. Цемент використовували мало (зовнішня розшивка кладки збереглася до наших днів).

Центральну будівлю в'язниці побудовано у виді хреста; у центрі хреста споруджено вежу, яка разом із куполом сягає висоти 9 сажнів. Від вежі розходяться чотири крила з галереями, із боків яких розташовано одиночні камери.

Кожне крило, крім чотирьох поверхів, мало й підвальне приміщення. Деякі тюремні будинки опалювалися водяним опаленням, а у вентиляції камер, коридорів і службових приміщень використовували принцип спонукальної тяги через систему калориферів, що пронизували усі внутрішні стіни, починаючи від підвалів, і з'єднувалися в одне ціле на горищах.

Система вентиляції більш ніж півстоліття чудово працювала без яких-небудь енергетичних витрат, більш того, - система вентиляційних ходів мала опалювальні функції.

У підвалі вежі було улаштовано кочегарку (із восьми печей). Печі розташовувалися під кожним крилом будинку. Усе гаряче повітря через систему ходів зігрівало стіни та коридори, одночасно підхоплювалося зіпсоване повітря з камер і приміщень, досить швидко здійснюючи, тим самим, вентиляцію приміщень.

У кочегарці для акумуляції гарячого повітря під кожним крилом знаходилася "кишеня" обсягом близько ста кубічних метрів, вихід із якої знаходився на першому поверсі будинку і зачинявся за допомогою жалюзі; при необхідності останні можна було відкрити з поверху чи з підвалу, після чого гаряче повітря спрямовувалося у середину будівлі.

Жіноче відділення було влаштовано за зразком чоловічого, але саму будівлю було відділено від інших кам'яною огорожею. Як і інші тюремні будівлі, ця мала підвал, у якому знаходилося 17 одиночних камер, а також розташовувалася своя кочегарка.

Одна половина будівлі була триповерхова, а інша двоповерхова; обидві половини мали спільний дах. У триповерховому крилі було 60 одиночних камер, а у двоповерховому крилі було кілька камер, розрахованих на 40 душ.

У комплекс тюремних будівель також входила лазня, споруджена, як і всі будівлі, із червоної цегли, кузня, кухня з підвальними приміщеннями для збереження продуктів. Крім підвалу, під будівлею кухні розташовувалось приміщення для зберігання льоду. Підлогу у приміщенні для збереження хліба було викладено мозаїчною плиткою.

Тюремні споруди включали стайню, сінник, тюремну лікарню на 100 ліжок та тюремну церкву площею 45 сажнів. В'язниці належало понад десять десятин землі, відведеної під городи, на яких працювали арештанти.

На 5 Міжнародному тюремному конгресі, що проходив у Парижі з 30 червня по 9 липня 1895 року, Одеська й Московська пересильна в'язниці були визнані кращими в Російській імперії серед 895 в'язниць.

Дотепер збереглися тільки передавальне приміщення й головна арка воріт. Вартове приміщення перебудовано практично цілком.

14 січня 1894 року Головне тюремне управління запросило відомості з губерній про потреби в кайданах.

7 лютого 1894 року начальник Одеської в'язниці повідомляв у тюремний комітет, що на 1893 рік підлягало заготовленню для засланих і переселених - кайданів парних (для двох разом скованих в'язнів) - 50 пар, та підкайданів до них - 50 пар із приладдям; у 1894 році мали заготовити таку ж кількість.

У 1893 році пара ножних кайданів коштувала 1 карбованець 53 копійки сріблом.

У 1894 році начальник Головного тюремного управління Галкін-Враской відвідав Сахалін і помітив, що на острові зібралася велика кількість кайданів з етапних партій, які надходили з Одеси. Було запропоновано військовому губернатору острова переслати пароплавом "Ярославль" усі надлишки кайданів до Одеського тюремного замку і зберігати їх до особливого розпорядження. Кайдани великими партіями стали пересилати з острова Сахалін в Одеський тюремний замок.

У лютому 1896 року з Одеського тюремного замку переслали 100 пар кайданів з приладдями у м. Чернігів; 11 травня 150 пар кайданів і підкайданів було вислано в м. Баку.

19 вересня 1898 року у Одеському тюремному замку було 2000 кайданів, 1593 підкайдани, 1143 піджильники і 563 ремені. Підкайдани виготовлялися у майстернях Тульської в'язниці за ціною 2 карбованця. Побувавши на острові Сахалін і повернувшись на склад до Одеси, підкайдани оцінювалися в 60 копійок.

Аж до 1917 року Одеська в'язниця залишалася одним з основних сховищ кайданів в імперії.

У 1895 році Одеський тюремний замок мав майстерні, де виплавляли до 300 пудів свинцевої фольги в рік. За відомостями херсонського фабричного інспектора за 1916 рік, ці майстерні були єдиними у місті, які виплавляли свинцеву фольгу. Нині на місці майстерні організовано ливарне виробництво УВП-14 УДДУПВП в Одеській області.

Перший начальник Одеського тюремного замка Сидор Іванович Конвенський, міщанин з м. Балти, народився 13 квітня 1852 року. За час служби з 1876 року в різних відомствах, у тому числі і тюремному, отримав чимало нагород: 11 серпня 1878 року — срібну медаль "За ретельність" для носіння на шиї на Станіславській стрічці, у 1880 році - золотий годинник, що мав ланцюжок із зображенням державного герба, 30 серпня 1894 року - орден Святого Станіслава третього ступеня (що давало право на особисте дворянство), у 1898 році – орден Святої Анни третього ступеня, та медалі - срібну Олександра III та темно-бронзову (за відданість).

Останню нагороду, орден Святого Станіслава другого ступеня, він одержав 12 січня 1902 року.

С. І. Конвенського було звільнено зі служби, згідно з його проханням, через хворобу в чині колезького радника (із старшинством), із мундиром відповідно до займаної посади.

Збереглися спогади політичних в'язнів, яких тримали в Одеському тюремному замку; вони відзивались про Конвенського, як про людину порядну й культурну.

Існують й інші спогади про начальників Одеського тюремного замку. 11 квітня 1907 року за наведення твердих порядків у замку було вбито начальника, надвірного радника І. А. Шафорука.

Доїхавши до моста "Червоний хрест", він біля каплиці був обстріляний і убитий з "браунінгів" чотирма людьми, що нападали; ті зробили близько 20 пострілів. Втікаючи від погоні, один із них, Л. Ярошевський, отримав поранення у ногу. Побачивши погоню, що наближалася, вистрілив собі в рот.

Ярошевський сидів в Одеському тюремному замку 8 місяців і прекрасно розумів, що чекає його за убивство начальника замку. Другого, 19-річного П. І. Драгомирова, було схоплено; його повісили в ніч з 13 на 14 квітня 1907 року, інші двоє, з тих, що нападали, так і залишилися невідомими, тому що погоня їх не наздогнала.

Після убивства Шафорука начальником Одеської в'язниці було призначено ротмістра П. О. Перелешина, який до цього служив у в'язниці м. Оночка Псковської області і Санкт-Петербурзькій пересильній в'язниці.

Прекрасно знаючи тюремні порядки й традиції, він зумів навести порядок; тюремна "колегія" так і не змогла знайти привід для розправи, та тільки нагородила його прізвиськом Лісовик.

За 11 років служби в Одеській в'язниці Перелешину багато чого довелося пережити і побачити. Завдяки чуттю "тюремника" він запобіг утечі "червоного генерала" Панаса Миколайовича Матюшенка, якого під прізвищем Федоренка Ієремії Андрійовича було затримано у м. Миколаєві і доставлено у м. Одесу.

Члени "тюремної колегії" швидко з'ясували, що під прізвищем Федоренко ховається керівник повстання на броненосці "Князь Потемкин-Таврический", та стали думати про втечу. Варіант із підкопом не пройшов - справа занадто трудомістка і вимагала багато часу; вирішили призначити Матюшенка старостою в'язниці.

Але трапилось непередбачене: Перелешин не затвердив кандидатуру. Це був єдиний випадок в історії Одеської в'язниці. Догадатись було не важко - кандидат у старости був нікому не відомий, це і викликало підозру.

Так чи інакше, Матюшенко розкрили. 9 серпня 1907 року його було упізнано чотирма нижніми чинами з "Потьомкіна" і допитано підполковником Івановим, заковано у ручні і ножні кайдани і під посиленим конвоєм (7 офіцерів і 60 солдатів) на міноносці "Строгий" відправлено у м. Севастополь. В ніч з 19 на 20 жовтня 1907 року Матюшенка було страчено; він простояв на ешафоті більше години, поки зачитували вирок, що складався з 122 пунктів. Кат у чорній масці і накидці "доміно" походжав коло ешафота, і величезна тінь розгойдувалася на стіні.

Кат Жекмаки Олексій Іванович, що прибув з Одеси на страту, приїжджав під чужим прізвищем, одягав чорну маску й накидку "доміно".

Серед в'язнів того часу були особистості дуже відомі. Насамперед, це член тюремної "колегії" балтійський матрос Микола Дмитрович Шишмарьов, староста політв'язнів Карл Биков (Адамович),болгарський анархіст Тодоров — учасник македонського повстання та учасник пограбування Оттоманського банку в Стамбулі. Тодорова пізніше було видано турецькій владі. Там його й стратили. Одного з в'язнів було відомо серед розбійників на прізвисько Павка-грузин — Павло Бузін.

Він був людиною величезного росту і колосальної сили; слово його для тюремної братії було законом і виконувалося беззаперечно. Були злочинці і дрібніші, наприклад хлопці з банди "Чорного Ворона", девізом яких був вислів "Подарите вашу жилетку". Вони зуміли в першу ж ніч по прибутті у в'язницю вийти з камер і пограбувати рундучника єврея Магазинера.

Одеські тюремні стіни бачили багатьох і багато чого. Як заковували в ручні і ножні кайдани Каютенко, що доставляв зброю на шхуні "Зоря". 9 листопада 1907 року його, під посиленою охороною, одного у вагоні було доставлено в Санкт-Петербург і поміщено в Трубецький бастіон у камеру № 47. Бачили ці стіни пораненого Леона Терло, розстріляного у дворі в'язниці, де його могила перебувала до 1927 року, бунт під час Лютневої революції, штурм в'язниці Мишком Япончиком у грудні 1918 року і багато чого іншого.

З 9 липня 1916 року в Одеському тюремному замку утримувався Григорій Іванович Котовський. 4 жовтня 1916 року він був засуджений до страти, 13 жовтня 1916 року страту замінили вічною каторгою, а в травні 1917 року його було звільнено.

Після революції 1917 року Одеська в'язниця постає одним із знарядь диктатури пролетаріату. Після відходу Білої гвардії й Експедиційного корпусу інтервентів Одеська в'язниця не припинила свого існування.

В перші роки Радянської влади в'язниця була заповнена до межі буржуазією, учасниками "білого руху", здебільшого офіцерами, членами тепер уже нікому не потрібних партій; багато було колишніх чинів поліції і секретних агентів охоронки.

У 1927-1933 роках контингент мешканців Одеської в'язниці вже трохи відрізнявся від попереднього - вичавлені з великих столичних міст Києва і Харкова члени розгромлених бандитських зграй, злодії всіх мастей і упереміш з ними непмани. Здавалося б, при чому тут досить добропорядні й законослухняні громадяни непмани? А причиною усьому було будівництво Дніпрогесу. З цих людей у тюремних камерах вибивали кошти, здебільшого цінності, що мали живити величезне будівництво.

Голодомор 1933 року теж залишив свій слід в Одеській в'язниці. З'явилися людожери - категорія, що раніше зустрічалася тільки в Сибірській та Сахалінській каторгах.

У період репресій перед Великою Вітчизняною війною в'язницю було настільки переповнено, що в камері замість 1-4 душ містилися по 15-20 душ. Сиділи й спали по черзі.

 1941-й рік різні в'язниці колишнього СРСР зустріли по-різному. Наглядачі були переведені на казармене положення. Ситуація підказувала - здача міста неминуча; почали евакуювати родини працівників НКВС. Дійшла черга і до Одеської в'язниці.

Ув'язнених вантажили на платформи рядами, із боків містилася охорона. Покидав місто і персонал в'язниці, попередньо збувшись того, що не могли взяти із собою, а саме - боєприпасів. Знайшли досить просте рішення: їх засипали в артезіанську свердловину між корпусами.

Румунам дісталась порожня, майже неушкоджена в'язниця, і вони швидко наповнили її. Система охорони була досить простою. Внизу, на першому поверсі, містилась охорона, яка взимку грілась біля багаття, але як тільки відкривалися двері камери й ув'язнені робили спробу вийти, то відразу лунав постріл.

Після передачі Одеси німцям порядки у в'язниці різко змінилися, вислизнути було неможливо, почастішали страти підпільників.

Перед відступом частину в'язнів вивезли до Кишинева і Яс, а інших розстріляли.

Після звільнення міста Одеси від німецько-фашистських загарбників у квітні 1944 року почали будівництво. Спочатку трохи розширили територію, перенесли основну огорожу і на новому місці побудували гуртожиток, міжобласну лікарню, привратку (бокси, підвал), наростили основну огорожу. Камінь на будівництво брали із зруйнованого будинку НКВС на вул. Маразліївській.

Першим начальником Одеської в'язниці після звільнення міста Одеси було призначено старшого лейтенанта Фокіна.

На території слідчого ізолятора почали функціонувати учбово-виробничі майстерні, що в основному виготовляли ящики для заводу шампанських вин Одеського винзаводу, лікеро-горілчаного заводу, заводу будівельно-оздоблювальних машин, рибоколгоспу ім П. Шмідта та ін.

Щодня майстерні виготовляли 8000-10000 ящиків. Реалізація виготовленої продукції давала можливість одержувати позабюджетні кошти, які можна було використовувати на благоустрій території і будівництво.

Однак на початку 90-х років виробництво почали скорочувати, а потім цілком припинили постачання лісоматеріалів, і учбово-виробничі майстерні припинили свою діяльність.

До 1970 року ніякого будівництва на території в'язниці не велося.

Восени 1970 року почалася генеральна реконструкція Одеської в'язниці. Було побудовано підземний перехід з чотирьох корпусів для переміщення ув'язнених зі збірного відділення при кімнаті чергового й виведення ув'язнених для санобробки до банно-прального комбінату.

Одночасно почалася реконструкція камер. Замість ємкостей для випорожнення у камерах було встановлено туалети, підведено холодну воду, каналізацію, цілком замінено систему центрального опалення.

У п'ятому режимному корпусі містяться жінки і неповнолітні, у камери підведено холодну і гарячу воду, каналізацію.

У 1970-1971 роках повністю заасфальтовано всю територію в'язниці, побудовано та заасфальтовано дворики для прогулянок.

У другому режимному корпусі було побудовано перехід-галерею з другого поверху в прогулянкові дворики.

Реконструкція й благоустрій території Одеської в'язниці почалися в 1970 році під керівництвом майора внутрішньої служби Шевченка Віталія Олександровича, якого було призначено начальником в'язниці

З кінця 1979 року в установі створено розплідник службових собак, що несуть службу по охороні периметру і території установи.

У розпліднику міститься 12 службових собак, що представлені такими породами, як східноєвропейська вівчарка, кавказька вівчарка і московська сторожова.

Наприкінці сімдесятих років зроблено капітальний ремонт міжобласної лікарні, почато будівництво триповерхової прибудови. Після закінчення будівництва було встановлено нове медичне обладнання, почало функціонувати хірургічне відділення. В даний час у цьому будинку знаходиться медико-санітарна частина слідчого ізолятора.

Наприкінці восьмидесятих років було почато будівництво банно-прального комбінату і карантинного відділення (шостий режимний корпус). Цю споруду введено в експлуатацію і вона функціонує.

Для поліпшення умов праці особового складу в 1983 році було побудовано і введено в експлуатацію їдальню для особового складу. Тепер у приміщенні їдальні знаходиться міні-пекарня.

Реконструйовано і капітально перебудовано гуртожиток для особового складу. На другому поверсі нової будівлі розміщено бухгалтерію установи. Цілком реставровано і введено в експлуатацію клуб для особового складу, аптеку установи і харчоблок для спецконтингенту.

У зв'язку з тим, що в даний час склалося скрутне становище з фінансуванням, створено міні-пекарню, що у добу випікає 2800 кг хліба для внутрішніх потреб, а також забезпечує хлібом інші установи по виконанню покарань (при необхідності). Розширено кімнати для побачень, чим створені нормальні умови для громадян, що одержують побачення з родичами, взятими під варту. У 1984 році побудовано та введено в експлуатацію КП-2.

У квітні 1997 року на території слідчого ізолятору було відновлено українську православну церкву Олександра Невського Одеського єпархіального управління за благословення Його Високопреосвященства, Високопреосвященного Агафангела, Митрополита Одеського і Ізмаїльського.

У різні роки установу очолювали:

І. І. Конвенський, І. А. Шафорук, П. О. Перелешина, А. Ф. Поляков, В. О. Гордовський, О. С. Грабко, Г. С. Кулагін, С. І. Батан.

'''На даний час її очолює начальник СІЗО Рябцев Юрій Вікторович.'''

===04.02.2010г. из тюремного блока изолятора совершен дерзкий побег 33-х летним Степаном Радченко осужденным к пожизненному заключению (в день побега Степан Радченко был задержан дома - [[план перехват]]).
Текущая версия		Ваш текст
Строка 193:		Строка 193:
	'''На даний час її очолює начальник СІЗО Рябцев Юрій Вікторович.'''		'''На даний час її очолює начальник СІЗО Рябцев Юрій Вікторович.'''

-	===04.02.2010г. из тюремного блока изолятора совершен дерзкий побег 33-х летним Степаном Радченко осужденным к пожизненному заключению (в день побега Степан Радченко был задержан дома - [[план перехват]]). «Около четырех часов ночи двое заключенных разобрали стену под окном своей камеры, вынули кирпичи под силовыми и предупредительными воротами и проникли на режимную территорию изолятора. Часовой на вышке заметил осужденных, подал сигнал тревоги. Дежурная бригада задержала одного преступника. Но второй осужденный успел перелезть через основное ограждение территории СИЗО возле КПП и скрылся», – рассказала «БЛИКу» начальник пресс-службы Департамента исполнения наказаний Оксана Вилкова.	+	===04.02.2010г. из тюремного блока изолятора совершен дерзкий побег 33-х летним Степаном Радченко осужденным к пожизненному заключению (в день побега Степан Радченко был задержан дома - [[план перехват]]).