Цена 1 часа рабочей силы, как правило снижается.

Материал из m-17.info

Формування системи та інструментарію з'єднання теоретичної філософії у її практичне застосування.

Практичне - це все, що можливе завдяки свободі. І.Кант.

[править] Проблема співвідношення теоретичного і практичного розуму в ситуативній площині сучасності.

Розум є для нас розумним настільки, наскільки він має практичний (етичний) вимір.

[править] Процес коеволюції сучасної природи людини і філосовського розуміння.

Але що таке коеволюція і яке значення ідеї коеволюції має для уявлень про розвиток людини і філософського розуміння в цілому? Іншими словами, чи достатньо очевидна універсальність коеволюційної ідеї? Щоб відповісти на ці питання, спочатку спробуємо зрозуміти зміст терміна "коеволюція". Його семантичне пояснення здається гранично простим і досить доступним: коеволюція - це, в буквальному сенсі слова, - "розвиток" або "погоджений розвиток", що стосується, перш за все, живої природи. Відзначимо, що термін "коеволюція" у вперше був введений Еріхом Янчем для уточнення специфіки процесу самоорганізації людини всередині самої себе. І вже одне це переконує в тому, що ідея завжди ширше поняття, та приховує сенс цієї ідеї. Заглиблюючись в смисловий контекст поняття коеволюції, не можна не виявити двоїстої нерозривності процесу, що грунтується на самій суті еволюціонуючого природного філосовського рузуму. Звертає на себе увагу також та обставина, що в зміст слова "коеволюція" в наявності як мінімум два жорстко взаємопов'язаних і пов'язаних один з одним процесу, або навіть два "буття", наприклад, живе і неживе, природне та соціальне. І щоб стати достовірним знанням, - знанням про специфіку об'єктів, що беруть участь в "розвитку", а також по суті і загальні механізми їх "узгодженого розвитку", одне "буття" має бути еквівалентним іншому, адекватним йому. Таким чином, термін "коеволюція" розшифровується як онтологізоване буття адекватне іншому в його сукупності та розвивається в цілісності. Парне сущому є інше сущє. Специфікуя суще, ми розмірковуємо про суще саме так, як про саме суще, оскільки вже маємо у своєму розумінні певним обсягом знання про суще. Такий епістемологічний досвід дозволяє робити більш наочним, реально сприйнятним онтологізованний світ - світ, з якого розвивається буття та розуміння. Ставлячи для цього поняття риси "Еволюційного цілого", ми тим самим знаходимо підстави для його класифікування у філософії сьогодення.
Філософія Cучасності, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Внаслідок цого формуються ціннісні орієнтації сучасного філосовського розуміння. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».
У німецькій класичній філософії проблема людини перебувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину — «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм — це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого — моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності — людина вільна. Відмітною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот.
Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної». Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму. Своєрідний корелят ідеології та утопії, як спосіб загально-масового мислення неіндивідуалізованого бачення.Принципова обмеженість класичного і некласичного ідеалів раціональності не дозволяє розв'язувати такі проблеми. Специфіка досліджуваних об'єктів - складні системи, що розвиваються і є людиновимірними - потребує нового типу наукової раціональності.По-перше, на відміну від новоєвропейської науки, сучасна наука розглядає природу як цілісний організм, в який включено і людину, а біосферу - як глобальну екосистему. По-друге, вивчення системних об'єктів, що розвиваються і є людиновимірними, потребує нових стратегій діяльності. Так, синергетичні підходи доводять, що суттєву роль у таких системах відіграють несилові впливи, а теорія біфуркації передбачає можливість декількох сценаріїв поведінки системи. По-третє, суттєву роль починають відігравати моральні засади. В діяльності зі складними системами орієнтирами є не лише знання, а й моральні принципи, що є заборонами на небезпечні для людини і природи дії Категоризування себе та інших або систематизування у первинних термінах раціоналізму – пастка традиційної практичної філософії.
І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — найцінніша і найлюдськіша властивість людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.Відповідно до теорії генно-культурної коеволюції в психіці людини присутнє еволюційно залежне обмежувальне начало, що є відмінним і далеким від тваринного інстинкту, або навіть того феномену, що отримав назву "інстинкту самозбереження". Автори цієї теорії говорять про обмежувальний початок в психіці як про регулятор, що є генетичне обумовленим і відображує схильність людини до певних дій та поведінки. Тобто, відповідно до теорії Вілсона і Ламсдена, всі напрямки розвитку людського мислення є перед- детермінованими генно-культурними механізмами. Таке бачення проблеми орієнтує на пошуки відповіді на питання про шляхи й механізми здійснення взаємозв'язку генетичної й культурної еволюції, тобто коеволюції біогенетичного і культурно- пізнавального. Таким чином, багатоманітні аспекти біогенетичного, психологічного й когнітивного характеру потрапляють у сферу еволюційної епістемології. Прихильники цього напрямку намагаються проводити чітку аналогію між еволюцією організмів і ростом людського знання, в тому числі й наукового.
Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Основна задача якої – це позиціонування себе як індивідуума у соціокультурній площині всесвіту. Без нього, за словами М. Бердяєва, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут — духовність.
Духовність — міра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.
У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи — її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе.
Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрідність.
"Не існує ідеї, хоч би якою застарілою та абсурдною вона не була, яка не здатна покращити наше пізнання. Вся історія мислення конденсується в науці і використовується для покращення кожної окремої теорії " Пол Фейєрабенд

[править] *поняття ментальності у формуванні сучасного філосовського розуміння

[править] *позиції біоцентризму та екзистенціальна філософія тілесності людини

Моделюючи систему практичного застосування та сучасного розвитку постає необхідність обгрунтування принципу відповідальності, як засадничого принципу сталого розвитку. Світові глобальні загрози у сучасному просторі перетворюються з абстрактних проблем в екзистенціальну реальність кожної людини. Формується нова система взаєморозуміння через забезпечення спільної гармонізації у сфері життєвого світу людини. Говорячи про гармонічне поєднання філософії тілесності, духовності, моральності, розуму та розуміння з позицій біоцентрізму та екзистенціальної філософії необхідно проаналізувати різні підходи та філосовськи думки. Якщо ми розглянемо інші етичні, філософські чи політичні теорії – марксизм, утилітаризм, консерватизм, лібералізм – вони також складаються із різних поглядів, течій, напрямів, часом що апелюють одна одній. Наприклад, в лібералізмі сперечаються два підходу – утилітарний лібералізм (ставить на чільне місце добро) і етичний лібералізм (наголосивши верховенство права). Проте по суті ці погляди лише доповнюють та збагачують одне одного.

[править] Процес формування та осмислення нової філософії як практичної, спрямованої на безпосередню діяльність людини у рамках світового буття та пізнання.

[править] *методика трансдисциплінарності людини - для рішення практичних задач

Проблеми сучасності настільки тривожні, що змушують мислити й діяти, незважаючи на теоретичні стереотипи. Якщо раніше поняття методології охоплювало переважно сукупність уявлень про філософські основи науково-пізнавальної діяльності, то тепер йому відповідає внутрішньо диференційована і спеціалізована галузь знання. Від теорії пізнання методологію відрізняє акцент на методах, шляхах досягнення істинного і практично ефективного знання.

Методологія Премодерну (протометодологія) емпіризм (поверховість); синкретичність; гетерогенність (фрагментарність).
Методологія Модерну: (традиційна методологія) когерентність, холістичність; есенціалізм (позитивізм); сайенитизм (позитивізм);
Методологія Постмодерну (новітня методологія) трансдисциплінарність; релятивізм; плюралізм, синергізм.
Рівні методології - складна система, в рамках якої між ними існує визначена супідрядність:
1. Рівень філософської методології — аналіз загальних принципів пізнання і категоріального базису науки в цілому. Ця сфера методології являє собою розгляд філософського знання і розробляється спеціальними для філософії методами.
2. Рівень загальнонаукової методології — розробка загальнонаукових концепцій пізнання і формальних методологічних теорій (логіки науки, розроблювальної на основі застосування апарата математичної логіки і т.д.). Загальнонауковий характер методологічних концепцій власне кажучи означає їхню міждисциплінарну природу, тобто їхня застосовність для різних областей науки, на стиках традиційних дисциплін і принципову можливість перенесення засобів і методів таких концепцій з однієї області наукових знань в інші. Оскільки загальнонаукові методологічні концепції не претендують на рішення світоглядних, загально філософських задач, їхня розробка здійснюється в сфері нефілософського знання, а саме в рамках сучасної логіки і методології науки.
3. Рівень конкретно-наукової методології — аналіз методів,принципів і процедур дослідження, застосовуваних у спеціальних наукових дисциплінах. Основна задача цього рівня методологі—виявлення й опис сукупності методологічних прийомів і принципів, специфічних для тієї чи іншої дисципліни: фізики, біології, хімії, психології, соціології і т.д.
4. Рівень методології прикладних досліджень — опис способів одержання релевантної інформації, умов проведення експериментів, обліку погрішностей, методів обробки експериментальних даних і т.д. Методологічні знання на цьому рівні зводяться до вимог, регламентаціям і практичним прийомам при використанні тих чи інших наукових результатів.
5. Головні особливості традиційної методологічної культури, в якій домінувала картезіанська концепція наукового аналізу, зумовлені її вихідними метафізичними припущеннями. "Першоелементи", що утворюють самий глибинний рівень Всесвіту, не виникають, не трансмутують, не проліферують, не дееволюціонують, а споконвіку є в наявності.
6. Проліферація - лат. proles - потомство, нащадки, fero - несу, - розмноження клітин. 7. Зрозуміти, чому творці науки Нового часу віддали перевагу моделюванню навколишнього Всесвіту з допомогою універсумів, що не еволюціонують, сьогодні неважко.
Новий час - це доба "диктатури Розуму". Мислителі цієї доби одержимі прагненням тотально осягнути, поставити під людський контроль не тільки світ природи, а й світ культури, почуття людини, установити Владу над ними.
8. Моделювання навколишнього світу з допомогою такого "універсуму систем, що не еволюціонують" відповідало загальному прагненню мислителів Модерну зробити навколишній світ передбачуваним, контрольованим, підпорядкованим Владі людини.
9. Методологічна культура дослідження світу "складностей, що еволюціонують" кардинально відмінна від методологічної культури дослідження світу "систем, що не еволюціонують". Поняття про "складність, що еволюціонує" фігурує в цій культурі як концептуальний прообраз теоретичних репрезентантів різноманітних фізичних, соціальних і ментальних реалій.
10. Характерна риса наук, які досліджують мультиверсум "складностей, що еволюціонують", може бути позначена неологізмом трансдисциплінарність. Цей термін означає, що жодна з таких наук не укладається в межах якоїсь однієї монодисципліни (скажімо, фізики, хімії, біології, соціології і т.п.). Наука - трансдисциплінарна, якщо вона характеризується двома особливостями: 1) її сфера застосовності універсальна, тобто простирається від космофізики до космоетики; 2) природа досліджуваних нею об'єктів може бути довільною.
Головне філософське значення „наук про складність” полягає не в постановці подібного кола проблем, а в тому, що вони кардинально змінили ейнштейнівську практику глобального осмислення Всесвіту, а також методологічну культуру такого осмислення. Завдяки їм колишній стан методологічної культури, іменований „методологічною культурою фундаменталізму”, поступається місцем новому стану „методологічній культурі плюрального перспективізму”. Загальну характеристику філософії нестабільності - філософії постмодернізму - можна було б підсумувати так: філософія нестабільності починається там, де авторитет великої філософської традиції Декарта – Спінози – Локка – Лейбніца – Канта - Гегеля - Маркса опиняється під знаком питання, де мислення асиметричними категоріальними опозиціями, гранднаративами, центризмами кваліфікується як експансіоністське мислення епохи, що відійшла в історію. Постмодернізм продовжив та максимально радикалізував релятивістську лінію у післявоєнній філософії та в методології науки, пов'язану з іменами В.Куайна, Т.Куна та П.Фейерабенда. До того ж, на відміну від релятивізму в гуманітарно-науковому знанні 19 ст., в основі якого лежала ідея історизму (відповідно, мінливості) об'єкта пізнання, релятивізм 20 ст. переніс центр ваги на сталу обмеженість та специфічність суб'єкта пізнання.

[править] Нейролінгвістичне програмування як стратегії збагаченої філосовської концепції чи як варіації обмеження світоглядних та поведінкових реакцій іншої людини.

"Hаука є двогострим лезом. З одного боку вона - джерело могутності. З іншого – може бути причиною руйнівного впливу на природу і людину." Дж. Фаулз
09:57, 11 апреля 2011 (UTC)